Єдиний
матеріал
Найважчим морально й фізично було висвітлення підриву Каховської ГЕС. Ми з командою працювали по пояс у воді і до того ж під обстрілами російської артилерії. Я бачила тіла загиблих домашніх тварин, що плавали в воді, зруйновані бкдинки, людей у відчаї та одну з найжахливіших техногенних катастроф із часів Чорнобиля. Та щоразу мені розбивають серця історії дітей, що втратили кінцівки й були поранені мінами. Мені назавжди запам’ятався хлопчик, що випадково наступив на міну-пелюстку в своєму рідному селі на сході країни та втратив ступню. Чомусь він звинувачував себе в тому, що сталося, і коли розповідав про це, навіть не міг підняти очі.
Але я завжди маю рушій продовжувати: я хочу зробити хоч якийсь внесок в цю боротьбу. Я не хочу дивитися на страждання українців та писати про це, але й вдавати, що їх не існує, я теж не можу.
Український військовий зустрічає
свою родину, яка щойно виїхала
з окупованої Росією території.
Фото: Андрій Дубчак
Мабуть, класична стерильна журналістика назве це відсутністю об’єктивності.
Поки ти під Покровськом, твої рідні під обстрілом у Києві. А коли ти в Києві й починається обстріл, ти розриваєшся між тим, щоб забезпечити їм безпеку і тим, щоб бігти знімати. Робота для нас майже ніколи не закінчується. Журналісти дуже багато працюють і водночас працюють недостатньо.
Нещодавно на конференції журналістів мене запитали, що варто робити українським журналістам, щоб західні ЗМІ їм більше довіряли та не вважали упередженими та травмованими. Я чесно відповіла: не знаю. Сьогодні все важче лишатися відстороними. І я бачу, що і моїм колегам також. Українські журналісти намагаються допомогти героям своїх репортажів, шукають для них житло, юристів та психологів. А ті, хто знімає евакуації, самі евакуюють людей та тварин.
Але Росія вбиває українських журналістів не тому, що вони живуть чи працюють у неправильних місцях, а тому, що вони — українці.
Другий виклик — це відсутність розділення між робочим та особистим. Тепер війна — це особисте.
Вздовж лінії фронту російські дрони полюють на машини з маркуванням «ПРЕСА».
Росія перестала приховувати, що на українських журналістів полюють і що їм мстяться за роботу.
Співпраця з Юлією
Головний виклик для мене —
це відчуття себе мішенню.
Мені було 14 років, і я вчила уроки при світлі настільної лампи, одним вухом слухаючи телевізор. Я пам’ятаю, як вечірній випуск новин змусив мене завмерти. В США стався теракт 11 вересня. Українські телеканали були наживо з Нью-Йорка. На тлі диму, вогню й хаосу голоси журналістів, що працювали в епіцентрі трагедії, звучали сміливо й професійно. Мене вразило, як люди, що самі перебувають у небезпеці й налякані так само, як і інші, можуть відокремити страх та паніку, щоб спокійно донести інформацію до глядачів. І зробити це так, щоб навіть школярка з містечка на сході України не була байдужою. За рік я пішла підпрацьовувати в єдину друковану газету свого міста. І відтоді ні на день не полишала професію.
Найбільше мене завжди цікавили люди — їхні мрії, долі, мотивація до прийняття рішень, що змушує їх посміхатися чи плакати. З початку війни у 2014 році у мене все менше часу на глибокі, ґрунтовні проєкти, я працюю воєнною журналісткою та пишу загалом для західних медіа. Здебільшого це матеріали з лінії фронту — наслідки обстрілів, окупація і деокупація, воєнні злочини, історії дітей, що постраждали в результаті мін, евакуація цивільного населення з зони бойових дій.
Є купа правил про те, як працювати на лінії фронту, про те що не слід жити в готелях прифронтових міст, що треба мати броньовану машину, не їздити в зону польоту російських дронів, не працювати на окупованих територіях тощо. Так, це хороші правила.
Місце влучання російського снаряда,
Харків
Фото: Юлія Суркова
Однак це неможливо після того, як російські війська увійшли до Донецька у 2014 році, захопивши міліцію та перетворивши аеропорт на гарячу точку. Відтоді я працюю військовою кореспонденткою для західних ЗМІ, висвітлюючи події на фронті: обстріли, окупацію та звільнення, воєнні злочини, дітей, які постраждали від наземних мін, та евакуацію цивільного населення.
Військова журналістка. Працює понад десять років у журналістиці, співпрацює з Agence France-Presse та ЮНІСЕФ, а також є ментором проєктів Національної спілки журналістів України. Суркова висвітлювала воєнні дії та гуманітарні питання для закордонних ЗМІ, робила репортажі зі Східної України та з лінії фронту від часу повномасштабного вторгнення.