Професійна деформація дається взнаки: я часто не відчуваю емоцій від трагічних картин, які бачу.
Єдиний
матеріал
Співпраця з Андрієм
Водночас, я не розумію, чому робити це мав би хтось інший: я щодня бачу людей, які працюють, воюють, ризикують життям та здоровʼям і, на жаль, гинуть, аби вільно говорити, вільно дихати і почуватися в безпеці вдома й з родинами. Аби вільно жити в країні, яка належить їм та їхнім дітям. Я не хочу, щоб у майбутньому довелося воювати моїм синам. Я не хочу, аби моя країна стала рабом «русского міра». І я не хочу ховатися в Європі, Америці чи деінде. Це — моя країна.
Евакуація цивільного населення з Ірпеня.
Початок повномасштабного вторгнення.
2022
Фото: Андрій Дубчак
І це, напевно, добре. Також дуже змінилося моє ставлення до ризику. Я завжди питаю себе під час планування чергового репортажу: «Поїхати, щоб що? Якій контент я матиму? На що він вплине? Чи виправданий ризик?»
Мені важко протистояти вигоранню… Три роки повномасштабної війни — смерті щодня, сотні прильотів, сотні тіл загиблих, які я бачив.
Тоді одна з чергових мін, випущених російською армією, вбила цілу родину: мати Тетяну та дітей — 18-річного Микиту й 9-річну Алісу. Важко описати свій стан, коли ти бачиш, як у дитини на твоїх очах жовтіє шкіра й з рота тече кров. Коли її очі скляніють, і ти усвідомлюєш, що все, вона мертва. Їх вбили лише за те, що вони, як і інші цивільні, намагалися втекти від обстрілів та смерті, які несла з собою армада російських підрозділів. Мені було важко подолати свій страх і повернутися до того мосту за два дні. Але я змусив себе. І ці фото й відео облетіли світ і показали справжнє обличчя «русского міра» та його імперських прагнень. Це був один із перших задокументованих журналістами воєнних злочинів Росії. Потім були Ірпінь, Буча й десятки інших.
З 2003-го я працював у IT-службі української редакції «Радіо Свобода». У 2013 році я став першим стрімером Революції Гідності, а потім Росія почала війну проти моєї країни. З 2014-го я почав фотографувати, потім писати та знімати відео. За рік — їздити як військкор на фронт. Але я ніколи не мріяв про це, просто війна без стуку прийшла в мою країну, у мій дім.
З 2003-го я працював у IT-службі української редакції «Радіо Свобода». У 2013 році я став першим стрімером Революції Гідності, а потім Росія почала війну проти моєї країни. З 2014-го я почав фотографувати, потім писати та знімати відео. За рік — їздити як військкор на фронт. Але я ніколи не мріяв про це, просто війна без стуку прийшла в мою країну, у мій дім.
У 2020-му я відчув, що війну майже перестали висвітлювати в українському медіапросторі. Том я заснував Frontliner.
З початку повномасштабної війни ключовою темою наших матеріалів стали воєнні злочини російської армії. Біженці з зони бойових дій — діти, жінки, літні люди. Смерть. Від куль, мін, «Градів», авіаударів, ракетних ударів. Я описував та фотографував людей та їхні історії. Як польовий репортер, я просто робив свою роботу й показував реальність такою, якою вона є. Це моє завдання.
Найважче було працювати над матеріалами про підірваний Романівський міст.
Війна, що не припиняється ні на мить, змушує мене документувати її жорстоку реальність і зосередитися на людських жертвах, а не на повсякденному житті, яке я колись мріяв зафіксувати.
Засновник і головний редактор медіа Frontliner. Родом з Калинівки (Вінницька область). Живе і працює в Києві.
Відомий фотограф-документаліст Андрій Дубчак, чиї роботи публікували BBC, The New York Times та The Washington Post, у 2021 році заснував двомовне видання Frontliner. Його місія: документувати російські військові злочини та висвітлювати новини Донбасу та деокупованих територій. Дубчак продовжує багато працювати багато часу на передовій і в прифронтових зонах як фотограф і польовий репортер.