Коли я тільки мріяла про журналістику, то знала, що хочу робити щось важливе: писати про права меншин, допомагати рятувати тварин, адаптувати й створювати умови для «рівності» з іншими. Вторгнення Росії у 2014 році показало, наскільки недосконалий в Україні захист тварин — і щодо пошуку їм домівок, і щодо захисту їхніх прав. Для того, щоб виправити це, журналістам, зоозахисникам, правоохоронним органам і місцевій владі потрібно зайняти жорстку позицію, часто незручну для багатьох із них. Звісно, зараз це не на часі, однак я впевнена, що брати відповідальність — це одна з головних цінностей цивілізованої європейської країни, ми маємо виплекати її у собі.

Сьогодні ж тварини мають поступитися місцем. Тому репортажі з деокупованих міст і сіл, інтерв'ю з постраждалими та статті-меморіали — ключовий вектор моєї роботи. Щонайменше через те, що нам не можна забувати, що загарбники зробили з нашим життям.

Я завжди вважала, що інтерв'ю та репортажі — це мої сильні сторони. Я щиро насолоджувалася соціальними, щемкними темами, які могли б змінити суспільство. Проте після повномасштабного вторгнення з'ясувалося, що журналістика — більше не «четверта влада» в світі, вона поступилася місцем силі, якою керує жорстокість. Тож коли я робила перші репортажі з понівечених міст, бачила сльози людей, що поховали власних дітей, це виявилося випробуванням на витривалість: або мені вдасться пропустити все через себе і продовжувати працювати, або не витримаю раз — і так закінчу карʼєру воєнної кореспондентки.