Повернення українських військових
з російського полону
Фото: Наталія Нагорна
Але в кожному сюжеті ми шукаємо щось, що попри все дасть нам надію. Хоч трохи надії.
Бойове чергування мобільної вогневої групи, Оріхівський напрямок
Фото: Юлія Зіньковська, 117-та окрема механізована бригада
Спеціальна кореспондентка ТСН. Родом із Петрово-Красносілля, Луганська область (окуповане з 2014 року). Живе і працює в Києві.
Працюючи на національному телебаченні, Нагорна висвітлює гостросоцальні події новітньої історії України — Євромайдан, анексію Криму, АТО, Операцію обʼєднаних сил та повномасштабне російське вторгнення.
Єдиний
матеріал
Співпраця з Наталією
Ця війна така сама брудна, як і Перша і Друга світові, хоч і значно технологічніша.
У 16 років мені здавалось, що найпотрібніше — це правда, тому я вирішила, що стану журналісткою. Мені хотілось бути «об’єктивною журналісткою», але потім я зрозуміла, що все, що відбувається, завжди суб’єктивне. Дізналася про стандарти журналістики, зокрема оперативність, точність подачі інформації, повноту тощо. Але війна дає сильний поштовх для розвитку журналістиці, і потрібно шукати нові форми та методи та опрацьовувати сотні чи навіть тисячі історій у критично стислі терміни. І тут важливо, аби ти не поламався сам.
З 2014 року головною темою для мене стали «люди у війні». Мене цікавлять не так зброя, її руйнівна сила, результати прильотів та ударів, як люди, які зробили вибір захищати. А ще діти з розбитих шкіл. Літні люди з розбомблених будинків. Лікарі з унікальним досвідом. Воїни, які повертаються з полону. Родичі загиблих. Поранені, які вчаться заново жити. Вимушені переселенці. Дуже важко знімати героїв, а потім бачити ці матеріали в статті в пам’ять про загиблих. Завжди морально важко знімати поранених.
Інколи це допомагає адаптуватися. Ми з оператором розробили схему, як проводити в небезпечному місці мінімальну кількість часу: ми знімаємо одночасно і паралельно, так нам потрібно на зйомку вдвічі менше часу, менше перебування в небезпеці. Бо за свою знімальну групу ти переживаєш більше, аніж за себе.
Але попри ризики і величезну кількість болю, є й багато внутрішніх сил. Найбільше драйву мені дає відсутність вибору. Я розумію, що я хочу жити саме тут, й іншої України в мене немає. Тому треба працювати і жити тут. І вірити в країну попри все.
Сьогодні я показую людям не те, наскільки великий і різноманітний наш світ, а яке велике горе і наскільки величезна мужність людей поряд. Країна в стані війни, і, звичайно, мрія про космос змінилася мрією про мир. З 2014 року я зосереджуюсь на «людях на війні». Мене менше цікавить зброя чи її наслідки, а більше — люди, ті, хто вирішили захищатися.
