Український військовий — механік-водій на трофейному російському танку неподалік щойно звільненого міста Лиман у Херсонській області
Фото: Андрій Дубчак
Віра в те, що твої зусилля не будуть марними, дає сили працювати.
Але завдяки моїй роботі в Україні і світі можна почути голоси тих, хто не може дозволити собі публічність через страх бути вбитим російською армією.
Проте я вирішив не здаватися й продовжую свою діяльність попри все: висвітлюю події на окупованих і звільнених територіях, описую і документую воєнні злочини російської армії. Після виїзду з окупації я все ще отримував погрози розправи від представників РФ і її прибічників. Однак вирішив, що моєю зброєю у відповідь стане публічність і моя вірність журналістській професії.
Одним із найважливішим моїх матеріалів є стаття про російського воєнного злочинця Сергія Дубінського, який зрештою отримав заочний вирок у Ґаазі у справі про збиття літака рейсу МН17 у небі над українським Донбасом.
Понад три роки мій дім та рідне місто в окупації, там тривають репресії проти мирних людей. Росіяни продовжують знищувати міста і села, а я змушений знову і знову адаптовуватися до нових реалій. Іноді це сильно виснажує.
1
Журналіст-розслідувач російських військових злочинів. Народився в Каховці (нині під окупацією). Батурин збирає свідчення про військові злочини Росії в Україні для «Центру журналістських розслідувань» та The Reckoning Project. Працював в окупації та перебував у російському полоні.
1
Майдан в Україні у 2004 році, також відомий як Помаранчева революція, був серією протестів і політичних виступів проти фальсифікацій на виборах з вимогою демократичних реформ і визнання чесних результатів президентських перегонів.
Єдиний
матеріал
Співпраця з Олегом
Ці відчуття сильно посилилося, коли російські військові викрали мене й майже 9 днів незаконно утримували в полоні, катуючи за незалежну журналістську діяльність і проукраїнську позицію.
Я прийшов у професію понад 25 років тому з бажанням змінити регіональну журналістику, зробивши її справді цікавою і актуальною. З часом я усвідромив, що чесна й незалежна регіональна журналістика спроможна впливати на якісні зміни в громадах. Після першого Майдану 2004 року я став цікавитися війнами в країнах, які відновили свою незалежність після розпаду Совєтсько-Російської імперії. Я почав їздити в країни, які постраждали від агресії, і висвітлювати те, що там відбувалося.
Тема військової агресії Росії проти України стала однією з ключових у моїй роботі з березня 2014 року. Я висвітлював анексію Криму, досліджував її вплив на суміжну з Кримом Херсонську область, а також займався антикорупційними розслідуваннями. Чимало антигероїв тодішніх моїх розслідувань після повномасштабного вторгнення Росії в Україну стали прибічниками «русского міра» й отримали посади в окупаційних російських адміністраціях на Херсонщині.
Окупація Херсонської області Росією застала мене в моєму рідному місті — Каховці. Я думав, що це кінець моїй журналістській діяльності та кінець журналістиці в Херсонській області загалом.
Раніше, коли я ще зосереджувався на цивільних темах, я часто відвідував кінофестивалі, писав рецензії та хотів створювати контент про українське кіно. Однак у контексті війни це вже не має для мене великого значення, тому я присвятив себе військовій журналістиці.