Та не це найскладніше. Найскладніше — зрозуміти, що золоті стандарти журналістики, яких мене вчили і яких я прагну дотримуватись, інколи виявляються менш ефективними, ніж ми думаємо. Ми не завжди можемо вказати точне місце події з міркувань безпеки чи точну кількість загиблих, часто змушені відкладати публікацію, адже інколи від нашої роботи залежать людські життя. Також важко залишатися нейтральним, хоча між добром і злом — прірва.
Я не хочу стояти
в цій прірві;
я хочу
донести правду,
бо лише в правді
справедливість.
якщо всі журналісти
казатимуть правду, їх же
не зможуть вбити геть всіх?
За інформацією Інституту масової інформації, від 24 лютого 2022 року Росія вбила 102 працівника ЗМІ, 12 із них під час роботи й 90 загинули внаслідок обстрілів, тортур, бойових дій (станом на квітень 2025-го).
1
Єдиний
матеріал
Співпраця з Поліною
Говорити з людьми й переповідати їхні історії — це найменше, як я можу наблизити справедливий мир. Хочу вірити, що мої тексти допомагають аудиторії не опускати руки, показують важливість підтримувати українське військо та битися за правду хто як може: зброєю, донатами, волонтерством, інформаційною кампанією тощо.
Потік жаху і болю, який доводиться чути і бачити, я не можу не пропускати через себе — емпатія потрібна для репортерів, але вона ж призводить до вигорань. На початку 2023 року я з командою потрапила під мінометний обстріл поблизу Бахмута, за який тоді активно велися бої. Ніколи я не була так близько до смерті.
Однією з найважчих емоційно, мабуть, була історія дівчинки, яка в перші дні повномасштабного вторгнення евакуйовувалася разом із сімʼєю із Києва у Чернігівську область. На трасі автівку, в якій їхала родина, розстріляли росіяни. «Я сиділа на колінах у мами. Від мами лишилися тільки коліна».
Я ніколи не мріяла про кар'єру воєнкорки — це здавалося чимось дуже далеким. А тепер пишу про військових та цивільних, які втратили домівки, були травмовані, пережили тортури тощо.
Я багато думала про це, тому загорілася ідеєю стати однією з тих, хто казатиме правду, бо якщо нас буде більше й більше, наші голоси ніхто не зможе заглушити
1
Куп’янськ (Харківська область),
перші дні після деокупації. 2022
Фото: Поліна Вернигор
Моя бабуся щовечора дивилася по телевізору новини, у дитинстві я часто проводила вечори з нею. Якось у випуску показали сюжет про вбивство українського журналіста Георгія Гонгадзе. Мене тоді дуже вразила ця історія. Я запитала в бабусі, чи правильно я зрозуміла, що його вбили за правду. Вона підтвердила мій здогад. У моїй голові постало питання:
Ще в університеті я захоплювалася журналістськими розслідуваннями, особливо антикорупційними. Я мріяла провести розслідування, яке справді змінило б мою країну. Однак зараз я розумію, що найбільше впливає не корупція, а війна. Тому, хоча я ніколи не мріяла про кар'єру військової кореспондентки, сьогодні я не висвітлюю нічого іншого, крім війни.
Народилася в Запоріжжі, живе і працює в Києві.
Як журналістка фонду «Повернись живим», Вернигор працює з історіями людей, які зазнали лих війни, та поширює історії солдатів, які захищають Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. Вона працювала на деокупованих територіях, на передовій та у прифронтових населених пунктах.